Вікторія Біличенко та її дочка Поліна змушені були покинути своє рідне місто Миколаїв та податися до Швейцарії. Нині вони живуть у Берні, за 2 500 кілометрів від свого рідного дому. Їхнє повсякденне життя змінилося радикально, моє — зовсім небагато.

Вони потрапили до мене наприкінці березня лише з двома сумками та двома рюкзаками. Співробітник місцевого відділення цивільної оборони Швейцарії привіз їх до мене на машині, допоміг розвантажити багаж і поїхав назад. Відразу після початку війни я зв'язалася зі швейцарською організацією Schweizerische Flüchtlingshilfe («Допомога біженцям»). Я була вражена до глибини душі людськими стражданнями, втечею людей та зображеннями масових руйнувань, що стали результатом підлого нападу Росії на суверенну сусідню країну.

Вивішувати з вікон українські прапори та запускати віртуальних голубів миру — це все, звичайно, добре і чудово. Але перед обличчям цієї жахливої ​​війни мені, яка насолоджується комфортним життям пенсіонера у багатій і мирній Швейцарії, цього здалося недостатньо. І все ж, коли мені зателефонували з Федерального центру з прийому та розміщення біженців у Берні і запитали, чи справді моя пропозиція все ще залишається в силі, я була навіть трохи налякана. Чи можу я розмістити у себе біженців? Чи хочу я цього? Але потім я таки наважилася і погодилася. І тепер — ось вони, тут, поряд зі мною, удвох. 

Вони розпаковують свої речі, а Вікторія приносить дві чайні чашки, столові прибори та рушник зі свого дому в Миколаєві на мою кухню в Берні. «Це частинка рідної домівки для Поліни», — каже вона. Після першої ночі в моєму домі Вікторія говорить мені: «I miss my husband» («Я сумую за чоловіком»). Її чоловік, артист-ляльковод у Миколаївському міському театрі, був зобов'язаний, як і всі українці призовного віку від 18 до 60 років, залишитися вдома. Її брат і свекруха також усе ще там, у Миколаєві, а мати живе у Польщі. Саме вона й порадила своїй доньці не залишатися в цій країні. У Польщі налічується вже понад два мільйони біженців, вільного житла тут майже не залишилося. І ось, після чотириденної подорожі через Варшаву та Відень, ці двоє опинились у мене в Берні.

Адміністративні демарші

Вперше за останні чотири дні десятирічна Поліна нормально спить у власній кімнаті. Для мене вона намалювала картинку з високими горами та будиночком. Дуже схоже на Швейцарські Альпи, де вона ніколи ще не була. Після тижня перебування в Берні мої «протеже» отримують статус тимчасового захисту категорії S. А оскільки зарплати Вікторії тут на життя не вистачає, ми йдемо до соціальної служби, стаємо в довгу чергу і дещо засмучуємось через той факт, що і серед українців є ті, хто не хоче чекати і починає «працювати ліктями».

Наступного дня ми відкриваємо рахунок у банку Postfinance (він єдиний у Швейцарії, хто зобов'язаний відкривати рахунки всім, хто легально перебуває в країні — прим. ред.), потім йдемо до місцевого відділення міграційної служби, далі у нас на черзі відділ освіти. Після весняних канікул Поліна разом з двома українськими дітками з сусідньої вулиці записується до класу інтенсивного вивчення німецької мови. Потихеньку повертається щось на зразок повсякденності.

Вікторія, 34-річна українка працює IT-менеджером у канадській компанії і проводить цілі дні за комп’ютером, але вже не в Миколаєві, а в Берні – справжній, так би мовити, цифровий кочівник. Її донька Поліна навчається онлайн у віртуальній українській школі. Проте кількість уроків там неухильно скорочується: через війну з 33 учнів у їхньому класі залишилося лише десять. І тому, час від часу я вчу з Поліною німецьку мову: за допомогою електронних карт пам’яті, піктограм та програми Google Translate.

Кулінарні відмінності

Сама я вегетаріанка, але тепер у мене вдома регулярно поширюється запах м'яса: українська кухня дуже ситна, без м'яса її уявити неможливо. Холодильник заповнюється все більше: безмежний асортимент продуктів у швейцарському супермаркеті, включаючи йогурти, шоколад і багато іншого, занадто спокусливий для них двох. 

Крім того, пластикових відходів у мене стало більше, ніж раніше. Але тепер це вже не так і важливо. Вікторія та Поліна були вирвані з повсякденного життя практично відразу, вони змушені боятися за життя своїх родичів, які страждають від постійного бомбового терору, і вже кілька днів не мають води. Потому, неправильно поставлений друшляк – це ще не кінець світу.

En conformité avec les normes du JTI

Plus: SWI swissinfo.ch certifiée par la Journalism Trust Initiative