Navigation

Life & Aging
Спец-проект: SWI українською мовою

SWI Swissinfo.ch currently offers some of its content in Ukrainian.

SWI Swissinfo.ch тепер пропонує частину свого контенту і українською мовою.

«Бути корисними для Швейцарії»: українські біженки розповідають

Дарина Щербань, мати двох дочок трьох та шести років, була змушена залишити свого чоловіка у Запоріжжі. Daniel Rihs / 13 Photo

«Моє бажання — щоб ми, українці, стали корисним ресурсом для розвитку Швейцарії, а зовсім не джерелом проблем для цієї країни», — каже одна з п'яти українських біженок, які розповіли нам про те, що їм подобається у Швейцарії, яка їх прихистила, і чого їм тут не вистачає.

This content was published on June 24, 2022 - 13:00
Антіоніо Суарес (Antonio Suárez) за перекладацької підтримки Юлії Пивовар (Yuliya Pyvovar), фото Даніеля Ріса (Daniel Rihs)

За даними Державного секретаріату у справах міграції (SEM, підрозділ Мін'юсту країни), на кінець травня 2022 року в Швейцарії було зареєстровано понад 52 000 українських біженців, у тому числі майже 7 000 в одному кантоні Берн. Серед них і наші співрозмовниці: Дар’я Кайсіна, Дарина Щербань, Наталія Клоц, Ольга Жук та Лариса Вербицька. Вони поділилися з нами своїми враженнями від Швейцарії та свого життя тут.

Лариса Вербицька, 52 роки, мати 28-річного сина, комп'ютерного інженера за фахом, який живе у Каліфорнії. До війни вона вела нормальне життя у рідному Харкові. Daniel Rihs / 13 Photo

Лариса Вербицька, керівник бізнес-проєктів з Харкова

«В Україні я займалася технічним забезпеченням реалізації проектів України з Європейським Союзом та з такими міжнародними організаціями, як ООН. Я працювала також із внутрішніми біженцями з Луганської та Донецької областей. А тепер я й сама біженка», — каже Лариса Вербицька, 52 роки, мати 28-річного сина, комп'ютерного інженера, який живе у Каліфорнії. До війни вона вела нормальне життя в рідному Харкові. Вона добре пам'ятає, як рано-вранці 24 лютого їй зателефонувала подруга і сказала: «Війна почалася!»

External Content

«Я була в «шоці», я не могла в це повірити», — каже харків'янка, яка того дня якраз була у Києві по роботі. Через чотири дні, побачивши, як повз вікно її квартири пролетіла крилата ракета, вона вирішила поїхати поїздом до Львова. Друзі її сина організували їй переїзд до Молдови. Там її зустріли, і звідти Лариса вирушила до Румунії та Угорщини. У Будапешті їй запропонували поїхати до Швейцарії, бо то була країна з давніми традиціями гуманітарної допомоги. Так вона потрапила до Берна, це все сталося за порадою колег, з якими вона працювала раніше.

Заліковуючи психологічні травми

З кінця березня 2022 року у Швейцарії Лариса бере участь у проєктах благодійної організації «Армія Спасіння». «Йдеться про надання психологічної підтримки біженцям та про допомогу їм у соціальній інтеграції», — пояснює вона. «Багато українських біженців страждають від посттравматичного синдрому. Ефективним заходом для запобігання переходу травми в хронічну форму може бути якась осмислена продуктивна діяльність. Ось чому я й сама працюю, і намагаюся при цьому допомогти собі та іншим». Нещодавно у травні 2022 року Лариса виступала на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, потім вона організувала український культурний захід у Берні, який відвідали понад двохсот швейцарських гостей.

Нині вона живе із сім'єю у місті Цоллікофен приблизно за 10 км на північ від Берна. «Швейцарія, з якою я познайомилася під час своїх ділових поїздок, дуже відрізняється від тієї країни, про яку я зараз дізнаюся. Познайомитися з країною як турист — це не те саме, що жити тут як біженець», — підкреслює вона. Проте Лариса відчуває, що їй пощастило: «Я дуже вдячна за допомогу, яку мені тут запропонували. Я не очікувала, що люди будуть настільки відкриті. Усі виявляють розуміння нашої ситуації та співчуття до нас. Є багато людей, які хочуть допомогти».

Політична система країни та її історія — це два аспекти Швейцарії, які вражають найбільше. Дещо менше їй подобається бюрократія. «Україна більш просунута у плані цифровізації, ніж Швейцарія. Всі ми, біженці, мали не дуже вдалий досвід спілкування з банком «Постфінанс», особливо коли справа доходила до відкриття банківського рахунку». На її думку, українські банки працюють краще і вони більш орієнтовані на потреби клієнта, ніж швейцарські. «Я дуже хотіла б поділитися своїм досвідом, бо я впевнена, що швейцарські чиновники та банківські структури могли б працювати набагато краще. Моє бажання полягає в тому, щоб ми, українці, стали корисним ресурсом для розвитку Швейцарії і в жодному разі не були джерелом проблем для країни».

Дарина Щербань була вимушена втекти зі своїми двома дочками Діаною та Амалією з Дніпровської області. Daniel Rihs / 13 Photo

Дарина Щербань, продавчиня дитячого одягу із Запоріжжя

Дарина Щербань, 29 років, уродженка міста Дніпро (колишній Дніпропетровськ) та мати двох дочок трьох та шести років. До агресії Росії вона жила спокійним життям у Запоріжжі. Але потім миру настав кінець, коли почалися воєнні дії. «Вибухи будили нас вже о четвертій ранку», — згадує вона. Після першого шоку родина вирішила переїхати до міста Таромське, колишнього селища міського типу Дніпропетровської області. Там жили батьки Дарини. «Ми швидко зібрали речі і поїхали того ж дня», - каже вона. А коли й там поряд із будинком у них впали три ракети, вони вирішили залишити країну. «Того дня ми зрозуміли, що я маю виїхати з країни разом із дівчатками». Сказано – зроблено: 12 березня Дарина поїхала поїздом до польського міста Холм (Chełm) на південному сході Польщі у складі Люблінського воєводства, звідти вона попрямувала до Любліна та Познані, звідки через Берлін і Гамбург прибула до Швейцарії.

«У мене був двоюрідний брат, який уже перебував у Федеральному центрі з прийому та розміщення біженців у Цюриху. Завдяки йому я зрозуміла, що тут у Швейцарії менше проблем із реєстрацією», — пояснює вона причини свого приїзду до альпійської країни. До Швейцарії вона прибула 29 березня, провівши в дорозі 17 днів. Її розмістили у колишньому бункері цивільної оборони в місті Лісс (Lyss) між Берном і Білем. Для реєстрації вона вирушила до Берна, там їй одразу ж надали житло у приватному будинку. «Це дуже гарна родина із двома дітьми. Вони надали нам кімнату, допомогли мені з адміністративними формальностями та знайшли місця для моїх дочок у дитячому садку. Вони навіть допомогли мені потім знайти власне житло», — з вдячністю каже вона.

Сумнівні біженці

Спочатку Дарина сумнівалася, чи правильне рішення вона ухвалила. «Для мене Швейцарія завжди була такою багатою країною з надзвичайно красивою природою. Але я боялася, що тут усе буде для мене надто дорогим», — пояснює вона. Але зараз вона цілком щаслива. «Я дуже вдячна швейцарцям. Люди тут дуже доброзичливі та відкриті. Загалом мені дуже подобається ця країна», — каже вона. Але є одна річ, яка здається їй дивною: «У дитячому садку за моїми доньками доглядають лише дві чи три години на день, тоді як у моїй країні їх доглядали цілий день». Вона також попереджає про проблему фальшивих біженців. Вона каже, що знає людей з окупованих районів Криму та Донбасу, яким вдалося виїхати через Москву з російськими паспортами, і тепер вони видають себе за біженців, пред'являючи свої старі українські документи.

На даний момент про повернення до Запоріжжя не може бути й мови. «Якщо Росія окупує Запоріжжя, я постараюся, щоб мої батьки та мій чоловік теж приїхали до мене», — каже вона, коли її запитують про плани на майбутнє. Нині Дарина намагається якось організувати своє життя. Нещодавно вона записалася на курси німецької мови. «Мій намір – вивчити мову, щоб потім знайти роботу. Якби це залежало від мене, я погодилася б на першу запропоновану мені роботу, але родина, яка мене прийняла, радить мені спочатку вивчити мову».

Наталія Клоц, лікар-пульмонолог із Миколаєва, приїхала до Швейцарії разом із мамою за порадою подруги. Daniel Rihs / 13 Photo

Наталія Клоц, сімейний лікар та пульмонолог із Миколаєва

Наталію Клоц війна теж застала зненацька. «Я ніколи не думала, що може статися щось подібне», - каже ця 33-річна сімейна лікарка-пульмонолог. У березні вона планувала взяти участь у конгресі з питань сімейної медицини у Києві. Але за два тижні до початку війни всі іноземні гості чомусь змінили свої плани та відмовилися від поїздки до України. «Вони сказали, що їм краще сюди не їхати, бо ось-ось розпочнеться війна. Але я їм не вірила», – зізнається вона. До війни Наталія жила у Миколаєві зі своїм чоловіком, теж лікарем. Вона приймала пацієнтів у власному офісі. Ситуація раптово змінилася після того, як у їхнє подвір'я впала касетна бомба.

«Нам пощастило, ми врятувалися, залишилися неушкодженими і не потрапили під уламки», - каже вона. Через десять днів вона зібрала свої речі, забрала матір і собаку і на машині поїхала з міста. Їй було одразу ясно, їхати треба до Берна за рекомендацією колег-лікарів. Коли вони прибули до Швейцарії, російський знайомий допоміг їм з формальностями. Після обов'язкової першої зупинки у Федеральному центрі з розміщення біженців вони оселилися у передмісті Берна у приватному будинку у господині, матері двох дорослих дочок. «Я вдячна Швейцарії за все, що вона нам пропонує, наприклад, безкоштовні телефонні дзвінки до України. Я не думаю, що є багато країн, які б прийняли нас так само добре, як Швейцарія».

Відкриті та доброзичливі люди

Її миколаївська подруга розповідала їй чудові речі про Швейцарію. Тому вона й вирішила приїхати сюди. «Я бувала в різних європейських країнах, але ніколи ще мені не доводилося бути у Швейцарії, - каже вона. – Але реальність цілком підтверджує той образ, який у мене склався про цю країну». Вона любить поїзди та пунктуальність громадського транспорту. Але найбільше їй подобається здатність швейцарців якось так примудрятися поєднувати роботу та особисте життя. «Я бачу, що люди тут роботящі і старанні, але при цьому вони вміють насолоджуватися життям».

Найбільше у Швейцарії її дивує те, що магазини тут у неділю закриті. «У моїй країні багато торгових центрів і супермаркетів відкриті взагалі 24 години на добу». Але Наталія вважає навіть чарівною цю особливість і те, що швейцарці присвячують один неробочий день на тиждень саме своїй родині. Нині вона намагається знайти роботу. «Я не хочу залежати від соціального забезпечення. Я люблю свою професію, і мені просто потрібно допомагати людям. Моя надія — працювати тут за фахом і одного дня возз'єднатися з чоловіком».

Адвокат Ольга Жук десять днів ховалася від артилерійських обстрілів росіян у бункері в одному із сіл на північ від Харкова. Daniel Rihs / 13 Photo

Ольга Жук, бізнес-юрист з Харкова

Ольга Жук у перший місяць вторгнення Росії пережила дуже тяжкий період життя. Потім ця 46-річна харків'янка, мати 22-річної доньки та 20-річного сина, вирішила таки виїхати з міста, щоб приєднатися до компанії друзів. «Я подумала, що краще якось ділитися страхом, ніж страждати від нього поодинці», - пояснює вона. Ольга переїхала в одне із сіл на північ від Харкова до будинку колишнього військового, тепер архітектора, який збудував своє власне бомбосховище.

Якоїсь миті Ольга вирішила повернутися до Харкова. «Я уважно відстежувала, в який час у російських солдатів перерва, якими шляхами можна було їхати без особливої небезпеки, а якими ні, та куди потрібно було йти, щоб дістатися-таки міста, — згадує вона. — Мені було дуже страшно». Повернувшись до Харкова, вона вирішила виїхати з країни. О 6 годині ранку 26 березня вона викликала собі таксі, яке відвезло її на вокзал. Там вона сіла в евакуаційний потяг, що прямував до Львова. Через два дні вона прибула до Цюриха.

«Швейцарія — чудова країна»

Після прибуття до Швейцарії вона знайшла житло у Бернському центрі для біженців. Її першим наміром було приєднатися до своєї дочки, яка зараз навчається на нейробіолога в Англії. Тому вона звернулася за візою до британського консульства. Але оскільки візу їй довго не давали, вона вирішила залишитися у Швейцарії та зареєструватися з метою отримання ВНЖ категорії S. На той час, коли в кінці квітня британці нарешті дали їй візу, потреба в ній вже відпала. Жити вона переїхала до молодої бернської пари. «Вони працюють удень, ми зустрічаємося наприкінці дня за вечерею та інколи вранці за сніданком. Вони дали мені кімнату, щоб я залишалася в них, скільки мені треба».

Вона почувається у Швейцарії як удома: «Це чудова країна. Повітря майже нічим не забруднене, вода чиста». Ну а Берн справив на неї таке враження, що вона вирішила залишитися тут надовго. «Це прекрасне місто», — каже вона. Зараз Ольга відвідує заняття з німецької мови, хоча проблем зі спілкуванням у неї немає, бо вона вільно володіє англійською. Повернення ж до Харкова на даний момент неможливе. «Це надто небезпечно».

Філолог Дар'я Кайсіна втекла від обстрілів Харкова разом із матір'ю та своїми домашніми тваринами — кішкою та африканським сірим папугою. Daniel Rihs / 13 Photo

Дар'я Кайсіна, філолог та викладач з Харкова

«Коли розпочалася війна, мама була зі мною у Харкові, а батько знаходився у Краматорську, хоча він планував приїхати до нас того ж дня. Рано-вранці 24 лютого ми зателефонували йому і сказали, щоб він не приїжджав, що це надто небезпечно. З того часу я його не бачила». Так Дар'я Кайсіна згадує перші моменти цієї агресії. Дар'я, 28-річна вчителька з Краматорська, вже дванадцять років жила в Харкові, університетській столиці України – цей неофіційний статус місто отримало ще за часів СРСР. За освітою філолог, вона працювала викладачем у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна.

Війна поставила на старому житті хрест. «Нам довелося переносити всі наші сервери. Один із університетів Полтави запропонував нам прийняти нас». Зараз Дар'я продовжує читати лекції, але робить вона це онлайн із квартири, розташованої під Берном у громаді Гюмліген. Там вона живе з мамою та двома своїми вихованцями — котом та африканським сірим папугою. Чому вони обрали Швейцарію? «Бо це нейтральна країна, вона не член НАТО чи будь-якого іншого військового альянсу. Сам факт того, що Україна гіпотетично і віддалено може вступити до НАТО, щоб краще захистити себе — ось те, що спровокувало цю війну», — вважає вона.

«Нехай Швейцарія підтримує санкції, але у військовому плані вона залишається нейтральною. У цьому значенні це для нас безпечна гавань». Дар'я вже раніше приїздила до Швейцарії туристкою. «Я люблю цю країну за її природу та красу пейзажів, і я захоплююсь її федералізмом та політичною системою». Вона хотіла б, щоб Україна теж була демократією, як Швейцарія. «Чесно кажучи, ця система заслуговує на захоплення. Швейцарія — це, мабуть, найкраща із існуючих демократичних моделей. Багатомовність – ще одна яскрава риса. Мені подобається, що Швейцарія така неоднорідна і різноманітна, але водночас це єдина нація. Швейцарці розмовляють різними мовами та належать до різних культур. Будучи сама філологом, я захоплююсь цією здатністю до об'єднання, а також інституційно закріпленою багатомовністю».

У боргу перед своєю кармою

На зустрічі української громади у Берні, організованій у березні місцевою асоціацією допомоги біженцям, Дар'я вперше набула щільного контакту з місцевим населенням. «Я була здивована тим, як багато швейцарців та бернців прийшло на цю зустріч. Вони підходили до нас і питали, чим вони можуть нам допомогти. Неймовірно, що вони роблять для нас, — повторює вона. – Швейцарці відчиняють двері своїх будинків абсолютно незнайомим людям, навіть пропонують свої квартири для проживання безкоштовно, допомагають нам сидіти з дітьми, доглядати літніх людей і тварин, організовують зустрічі, щоб полегшити нам соціальну інтеграцію. У моїй православній вірі немає поняття карми, але зараз я почуваюся якраз у боргу саме перед своєю кармою за те, що я отримала таку масштабну допомогу. І я неодмінно спробую знайти спосіб повернути все те, що мені так щедро надається зараз».

In compliance with the JTI standards

In compliance with the JTI standards

More: SWI swissinfo.ch certified by the Journalism Trust Initiative

Share this story

Change your password

Do you really want to delete your profile?