Після майже піврічного проживання в моєму домі Вікторія та Поліна, біженки з Миколаєва, нарешті винайняли власну квартиру. Ці місяці збагатили мене безцінним досвідом. Війна стала для мене не абстрактними переживаннями, а двома живими людськими долями.

Війна змусила мільйони людей полишити Україну або вимушено стати внутрішньо переміщеними особами у власній країні. Хоча 34-річна Вікторія та її 11-річна донька Поліна змогли уникнути бомбардувань та покинути Україну в березні, загарбницька війна Росії проти України все ще тяжіє над ними. Адже їм довелося залишити родину, свій дім, своє колишнє життя. І у мене в Берні вони опинилися зовсім випадково.

За свою довгу кар’єру журналіста я бачила зруйновані війною міста та села в Боснії та Грузії, зустрічалася з людьми, травмованими війною. Але цього разу все геть зовсім по-іншому: Вікторія та Поліна жили безпосередньо в мене вдома, ми разом ділили кухню й ванну кімнату, мали спільний розпорядок дня. Ця війна стала для мене не абстрактною, а конкретною, вона впритул наблизилася до мене.

І натепер вони переїжджають до власної квартири. Їхня машина щільно заповнена сумками, матрацами, посудом та всіляким дріб'язком. Настав час прощатися, і Вікторія каже мені, що ніколи, до кінця свого життя, не забуде той час, який ми провели разом. Я відчуваю те саме: місяці, проведені з ними двома, мені вже ніколи не забути. 

Бути сильною у важкі часи

Познайомившись з Вікторією ближче, я усвідомила, яка вона насправді сильна особистість. Та мужність, з якою жінка переносить усі ці «тяготи й поневіряння», примудряючись жити ніби «нормальним» повсякденним життям у цій жахливо складній ситуації, не може не викликати глибокої поваги.

Вона інтенсивно вивчає німецьку мову, допомагає доньці робити уроки, продовжує працювати дистанційно ІТ-тренером, не забуває ставити квіти на стіл. Уважно вивчає не лише нове суспільство, в якому опинилася, але й свій район, околиці. Дивиться фільми, час від часу відвідує музеї, ходить на пробіжки вздовж річки Ааре.

Попри це: її життя надщербилося, її майбутнє примарне. Чоловіка Андрія вона не бачила півроку. Розлука дається їм нелегко. І дедалі гірше в обидвох на душі. «А це вкрай погано для психіки», — сказала вона мені нещодавно. Ніхто не знає, скільки триватиме війна, і це неминуче призводить до відчаю та безсилля, до злості та стресу.

Стосовно Поліни. Вона теж сумує за своїм батьком, своєю колишньою школою, друзями, бабусею й дідусем. Хоча, наскільки мені відомо, вона досить добре інтегрувалася у свій новий клас у школі, навіть попри мовні проблеми. Дівчина має нових друзів, забила кілька голів на футбольному полі, старанно вивчає французьку та німецьку мови.

Борщ і раклет

Новий будинок Вікторії та Поліни знаходиться за два кроки від мого, на іншому березі річки Ааре. Нещодавно вони приходили до мене на раклет, і хтозна, можливо, незабаром я знову зможу поласувати борщем, українською національною стравою, цього разу звареною Мариною, мамою Вікторії. За кілька днів вона має приїхати до своїх у Швейцарію.

Ситуація в прифронтовому Миколаєві досі нестабільна. Марині було досить важко прийняти рішення покинути свій будинок, свою квартиру, в якій вона провела більшу частину життя. У 60 років почати все наново? Втекти до незнаної країни, мову та культуру якої ти не відаєш? Уявляю, як їй буде важко.

«Поліна»: 11-річна дівчинка написала власне ім’я на дверях своєї кімнати невдовзі після прибуття до Берна півроку тому. Поки що не буду його стирати – воно буде мені нагадуванням про насичений і пізнавальний час, проведений з ними двома під одним дахом.

In compliance with the JTI standards

More: SWI swissinfo.ch certified by the Journalism Trust Initiative